Вже другу неділю поспіль євангельські читання в черговий раз пригадують нам про те, що Бог, в Якого віримо, в Ім’я Якого охрестилися і з Яким надіємось провести Вічність — це Небесний Батько, серце якого сповнене любові та милосердя до своїх дітей. Обидві євангельські розповіді, як на неділю про Закхея, так і на неділю про митаря та фарисея свідчать про одне і те ж — наш Господь нікого не відкидає та не позбавляє синівства, навіть тих, кого інші ненавидять і хто в суспільстві через свої гріхи втратив повагу та довір’я. Однак є одна умова для того, щоби отримати прощення та бути виправданим в очах Божих — це мати покірне, розкаяне та щире серце, про яке говорить Псалмопівець, запевняючи, що: «серцем сокрушеним і смиренним Бог не погордить» (Пс. 50, 19).
На відміну від минулої неділі, в якій головним героєм був Закхей, який запросив Ісуса в свій дім та вирішив кардинально змінити власне життя, в розповіді на неділю про митаря і фарисея бачимо, що поряд із грішним митарем з’являється інший персонаж — «побожний» фарисей, який, на перший погляд, може виглядати такою собі «ходячою іконою» чи прикладом для наслідування. Однак як тільки фарисей відкриває свої зарозумілі уста, все його нутро починає виявлятися назовні і видавати його справжню сутність. Фарисей веде монолог з Богом, забуваючи, що Господь є Серцевідець і що «Він веде покірливих до правди і навчає тихих путей Своїх» (Пс. 24, 9). В цьому й полягає трагедія цього шанованого в суспільстві чоловіка, що писання і закон знав лише його розум, але не його серце.
Якщо в цій притчі ще ближче приглянутись до постаті фарисея, який, у свою чергу, замість того, щоб вдивлятися в Бога, вдивляється у грішного митаря, то можна помітити ще одну дуже важливу деталь — цей грішник (митар), який, усвідомлюючи свої гріхи, не наважується навіть піднести своєї голови до неба, для фарисея починає бути дискомфортним, тому що в глибині його зарозумілого серця, при погляді на митаря, він мабуть чув голос Божий: «митарі й блудниці вас випереджують у Царстві Божім» (Мт. 21, 31). Бідні та нещасні і ми, коли при погляді на грішних людей, маємо спокусу показатись кращими від них!
Багато часу пройшло відтоді, коли Господь Ісус розповів своїм учням ось цю притчу, однак інколи, на жаль, буває так, що, зайшовши в наші храми чи відвідуючи християнські спільноти, починаємо добре розуміти про кого йшлося в цій притчі. Наші храми для багатьох неутверджених у вірі, зранених чи тих, кого Господь Духом Своїм туди приводить, замість того, щоби бути місцем розради, підтримки та зцілення, на жаль, часто стають місцями відрази, осудження, зверхності та ще більшого зранення. А все це тому, що дуже часто ми, християни та духовенство, які декларуємо себе практикуючими, дуже активними і діяльними, інколи забуваємо одну дуже важливу річ: Церква — це спільнота грішників, які щоденно та безнастанно просять в Бога та одні в одних прощення.
Слід просити в Бога ласки покаяння та навернення і не варто боятися визнавати свої гріхи та бути грішником, який, каючись, у покорі серця прибігає до Сповіді, а повертаючись додому, в своєму серці чує відгомін слів Ісуса: «цей вернувся до свого дому виправданий» (Лк. 18, 14).
